Кривий Ріг поховав двох своїх синів та відважних захисників: Максима Клименка та Андрія Малашенкова
За свободу свого народу та гідне майбутнє для своєї Батьківщини наші воїни віддають найдорожче – своє життя. 18 березня у секторі почесних поховань Центрального кладовища Кривого Рогу хоронили двох наших захисників. Максим Клименко до війни – директор фірми, добровільно пішов до війська. Поліг в бою 25 грудня поблизу Красної Гори, після чого довгий час вважався зниклим безвісти. Андрій Малашенков до війни працював на одній із шахт міста. Як і Максим до лав ЗСУ став добровільно та стримував російські орди також на Бахмутському напрямку. 14 березня в селі Берестове життя воїна обірвав ворожий снаряд.
18 березня на Центральному кладовищі Кривого Рогу збиралося багато людей, сповнених смутку та жалоби. Цього дня тут, у секторі почесних поховань проходили одразу дві жалобні церемонії за полеглими воїнам. Першим передали землі прах Максима Клименка. Його кремували.
До війни чоловік сумлінно трудився директором однієї із фірм нашого міста, мріяв із дружиною завести дітей. А коли ворог прийшов на нашу землю – був одним із перших, хто добровільно пішов до військкомату. Служив помічником кулеметника 17-й Криворізькій окремій танковій бригаді. Спочатку бив окупантів на Херсонському та Миколаївському напрямку, а пізніше – на Донеччині. Тут, 25 грудня, поблизу Червоної Гори, у важкому бою життя воїна обірвалося. Довгий час вважався зниклим безвісти. Лише у січні, після обміну тілами, рідні та близькі дізналися трагічну звістку. 14 березня на Алеї Героїв більше 300 криворіжців на колінах прощалися із воїном, а знайомі та побратими розповіли «Першому міському» про його життєвий шлях.
«Максим – це найбільша радість, але, на жаль, і найбільше горе, яке трапилося в моєму житті. Ми дуже весело парою були, разом сміялися, часто – до болю в животі. Могли, гуляючи містом, просто так взяти і станцювати. Було багато планів, хотіли серйозно міняти на краще, як наше життя, так і нашу неньку, Україну. За неї він боровся до останнього. А ми будемо продовжувати цю справу, будемо боротися, відбудовувати. Бо не маємо ніякого морального права, після всього, що втрачено, опустити руки», - сказала на похованні дружина воїна, Владислава, з якою разом вони прожили 13 років.
Цього ж дня в останню путь проводжали і Андрія Малашенкова. Народився чоловік у Кривому Розі, працював тут на шахті. Після початку повномасштабного вторгнення не зміг залишатися осторонь та добровольцем пішов до війська. Служив штурмовиком у 3 мотопіхотному батальйоні 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
«Познайомилися ми з ним дуже давно, десь в 2016 році. Дуже близькими друзями були. Як почалася повномасштабна війна разом були на позиціях, разом тримали стрій. Він завжди був енергійним, завжди посміхався, ніколи не жалівся і завжди казав людям прямо в очі те, що було потрібно», - із жалобою згадує службу зі своїм товаришем побратим з позивним «Чайка».
Разом зі своїм підрозділом воїн тримав оборону міста-фортеці Бахмут, виконав чимало складних бойових завдань. 14 березня потрапив під ворожий артилерійський обстріл в селі Берестове, що на околицях міста. Того дня ворожий снаряд і обірвав життя чоловіка.
Без люблячого брата залишилася сестра Андрія, без дорогого сина його мати, а без турботливого батька 13-річна дитина.
Редакції «Першого міського» бракує слів, що передати гіркоту втрати наших відважних захисників. Пам'ять про їх життя, про їх боротьбу за свободу свого народу назавжди залишиться в наших серцях.
17 березня у храмі Різдва Пресвятої Богородиці прощались із ще одним полеглим - Віталієм Смородіним.
