Вгору
    Онлайн трансляція
    Програма передач

    Останні відео

    Сб
    Нд
    Пн
    Вт
    Ср
    Чт
    Пт
    Назад до програми передач

    Попередні випуски

    Результати пошуку

    Вона воює для того, щоб цього не довелося робити її дітям: історія військовослужбовці Ані, яку нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест»

    21 Січня 2024, 17:00 Поділитися

    Відважна криворіжанка Аня, яка вже майже 4 роки у складі 92 ОШБр на рівні з чоловіками стоїть на захисті країни була удостоєна відзнаки Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Жінка була реалізована в цивільному житті – дружина, мама, педагог, спортсменка. А приєдналася до захисників, щоб не лишати війну дітям. Про це повідомили на сторінці Оперативного командування «Схід».

    Вона воює для того, щоб цього не довелося робити її дітям: історія військовослужбовці Ані, яку нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест»

    Аня - практикуючий педагог з 16-річним стажем, двома вищими освітами, прекрасна дружина, мама трьох дітей, спортсменка, волонтер в один день із сином брала участь у заході вшанування загиблих Героїв. І її маленька дитина сказала: «Мам, я виросту і теж піду захищати Батьківщину!» 

    «На що я відповіла йому: «Ти дуже маленький, синку». Серце стиснулось від неймовірного болю. Тоді я і вирішила вдягнути однострій. Не хочу, щоб мої діти брали до рук зброю», – розповіла жінка. 

    Тим паче, що з 2014 року вона волонтерила. З небайдужими закривала збори, організовувала ярмарки на підтримку захисників,. Ця тема її дуже хвилювала. 

    Цією новиною Аня ошелешила чоловіка, він намагався відмовити, але зрештою підтримав вибір дружини, а згодом і сам долучився до війська.

    Нині жінка відслужила майже 4 роки стрільцем у складі 92 ОШБр. Побратими поважають Аню, адже вона з перших днів служби не цуралася роботи. Відмовилася працювати на кухні замість місії «на нулі» і сказала: «Буду як всі». Разом із посестрою, котра має таку ж непохитну позицію, не пасла задніх – рила окопи, рубала дрова, готувала їжу, і, звісно, виходила на бойові чергування. Як би не було важко – жінка не відступала.

    Проте один із бойових виходів закарбувався в її пам’яті, як найстрашніший за роки служби. 

    «12-те березня 2021 року. Пам’ятаю той день, як сьогодні, адже це день народження мого сина. Ворог гатив як скажений - більше ста п’ятдесяти прильотів по наших позиціях, такого тоді не бачили навіть бійці з досвідом. Було дуже страшно. Думка про те, що я можу загинути у день народження сина ще більше засмутила – для нього б то був вже не день ангела. Обійнявши собаку, з яким ми постійно ходили на завдання, укутавшись у ковдру – психологічний фактор, я пережила той обстріл. На щастя, ми вижили. Те пекло стало для мене своєрідним бойовим хрещенням», – поділилася військовослужбовиця.

    За час великої війни такі дні для захисників стали нормою.

    Тепер військовослужбовця живе короткостроковими та довгостроковими цілями. Інакше – ніяк.

    «Обстріли постійні – з авіації, танків, артилерії, ворожих дронів. Тепер живеш від виходу на завдання до повернення. Йдучи на позицію, буває, що і двісті метрів стають дорогою життя. Кілька прильотів з міномету протягом двох хвилин і ти, лежачи у воронці від попередніх розривів, розумієш, що живий та неушкоджений – це вже маленьке диво.

    Буває, емоції беруть верх. Багнюка дуже ускладнює шлях у кілька кілометрів і сил вже немає, або ж замерзла дорога, коли рятують тільки дуже хороші за якістю льодоступи, адже побутові «провалили» екзамен на міцність і ти падаєш – раз, два, три… кажеш: «Все, не можу», а побратими заспокоюють, зізнаючись, що і самі знесилені, але треба йти. А потім бачиш по дорозі хлопців із пораненнями, без кінцівок, з накладеними турнікетами, котрі чекають на евакуацію і розумієш: здаватися не час. Дійшли до точки – мета досягнута. Наступна – виконати бойове завдання. Максимально концентруєшся на всьому, що чуєш, адже потрібно контролювати ситуацію. Гріємось, як можемо, хімічні грілки, окопні свічки, хоч і важко тягнути 5-7 кілометрів, але вони рятують. Обстріли. Страшно, але стоїмо, передаємо інформацію, працюємо. Нещодавно на позицію залетіло два ворожих дрони ,один вибухнув, інший заплутався у маскувальній сітці, снаряд, на щастя, не розірвався. Тож, довелось знешкоджувати. Ще одна маленька перемога. Додому повернулись із трофейною «пташкою» - супер. Коли дістаєшся так званої «переправи» після виходу, відчуття, ніби диплом в інституті захистила. Ти вижив. Щастя. Брудні, голодні, але 4.5.0.», – зазначила Аня.

    Тепер у жінки дві родини – бойова, з якою пліч-о-пліч на позиціях, без світла, зручностей та під обстрілами, і її сім’я – троє діток, чоловік, мама та брат, який теж боронить країну. 

    «З малими зустрічаємось дуже рідко, але спілкуємось по відеозв’язку. І сміємось, і плачемо, інколи математику допомагаю молодшому робити, радію, коли середня донька досягає високих результатів у спорті, старша наполегливо отримує вищу освіту. Усі вони стали дуже дорослі. Навіть самі приїжджали в Харків, коли чоловік поранений був. Я дуже ними пишаюся. Однак не хочу залишати їм цю війну. Мрію, щоб мої діти жили у вільній та незалежній Україні і це моя довгострокова мета», – поділилася жінка.

    Нещодавно Аню нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». Але захисниця відзначає, що не заради  нагород вони тут, а боряться за Перемогу.

    «Надійний тил – то надзвичайно важливо. Скільки потреб ми закриваємо завдяки людям, не передати. Тому тільки разом зможемо зламати хребет орді. Треба зібрати всі сили в кулак і триматися, іншого шляху немає», – прокоментувала захисниця та закликала небайдужих поповнювати ряди ЗСУ. 

    Нагадаємо, що раніше ми розповідали історію криворізької військової Людмили Усенко, яка втратила чоловіка через хворобу, застала велику війну у Маріуполі і так не побачила внука.

    Аня - практикуючий педагог з 16-річним стажем, двома вищими освітами, прекрасна дружина, мама трьох дітей, спортсменка, волонтер в один день із сином брала участь у заході вшанування загиблих Героїв. І її маленька дитина сказала: «Мам, я виросту і теж піду захищати Батьківщину!» 

    «На що я відповіла йому: «Ти дуже маленький, синку». Серце стиснулось від неймовірного болю. Тоді я і вирішила вдягнути однострій. Не хочу, щоб мої діти брали до рук зброю», – розповіла жінка. 

    Тим паче, що з 2014 року вона волонтерила. З небайдужими закривала збори, організовувала ярмарки на підтримку захисників,. Ця тема її дуже хвилювала. 

    Цією новиною Аня ошелешила чоловіка, він намагався відмовити, але зрештою підтримав вибір дружини, а згодом і сам долучився до війська.

    Нині жінка відслужила майже 4 роки стрільцем у складі 92 ОШБр. Побратими поважають Аню, адже вона з перших днів служби не цуралася роботи. Відмовилася працювати на кухні замість місії «на нулі» і сказала: «Буду як всі». Разом із посестрою, котра має таку ж непохитну позицію, не пасла задніх – рила окопи, рубала дрова, готувала їжу, і, звісно, виходила на бойові чергування. Як би не було важко – жінка не відступала.

    Проте один із бойових виходів закарбувався в її пам’яті, як найстрашніший за роки служби. 

    «12-те березня 2021 року. Пам’ятаю той день, як сьогодні, адже це день народження мого сина. Ворог гатив як скажений - більше ста п’ятдесяти прильотів по наших позиціях, такого тоді не бачили навіть бійці з досвідом. Було дуже страшно. Думка про те, що я можу загинути у день народження сина ще більше засмутила – для нього б то був вже не день ангела. Обійнявши собаку, з яким ми постійно ходили на завдання, укутавшись у ковдру – психологічний фактор, я пережила той обстріл. На щастя, ми вижили. Те пекло стало для мене своєрідним бойовим хрещенням», – поділилася військовослужбовиця.

    За час великої війни такі дні для захисників стали нормою.

    Тепер військовослужбовця живе короткостроковими та довгостроковими цілями. Інакше – ніяк.

    «Обстріли постійні – з авіації, танків, артилерії, ворожих дронів. Тепер живеш від виходу на завдання до повернення. Йдучи на позицію, буває, що і двісті метрів стають дорогою життя. Кілька прильотів з міномету протягом двох хвилин і ти, лежачи у воронці від попередніх розривів, розумієш, що живий та неушкоджений – це вже маленьке диво.

    Буває, емоції беруть верх. Багнюка дуже ускладнює шлях у кілька кілометрів і сил вже немає, або ж замерзла дорога, коли рятують тільки дуже хороші за якістю льодоступи, адже побутові «провалили» екзамен на міцність і ти падаєш – раз, два, три… кажеш: «Все, не можу», а побратими заспокоюють, зізнаючись, що і самі знесилені, але треба йти. А потім бачиш по дорозі хлопців із пораненнями, без кінцівок, з накладеними турнікетами, котрі чекають на евакуацію і розумієш: здаватися не час. Дійшли до точки – мета досягнута. Наступна – виконати бойове завдання. Максимально концентруєшся на всьому, що чуєш, адже потрібно контролювати ситуацію. Гріємось, як можемо, хімічні грілки, окопні свічки, хоч і важко тягнути 5-7 кілометрів, але вони рятують. Обстріли. Страшно, але стоїмо, передаємо інформацію, працюємо. Нещодавно на позицію залетіло два ворожих дрони ,один вибухнув, інший заплутався у маскувальній сітці, снаряд, на щастя, не розірвався. Тож, довелось знешкоджувати. Ще одна маленька перемога. Додому повернулись із трофейною «пташкою» - супер. Коли дістаєшся так званої «переправи» після виходу, відчуття, ніби диплом в інституті захистила. Ти вижив. Щастя. Брудні, голодні, але 4.5.0.», – зазначила Аня.

    Тепер у жінки дві родини – бойова, з якою пліч-о-пліч на позиціях, без світла, зручностей та під обстрілами, і її сім’я – троє діток, чоловік, мама та брат, який теж боронить країну. 

    «З малими зустрічаємось дуже рідко, але спілкуємось по відеозв’язку. І сміємось, і плачемо, інколи математику допомагаю молодшому робити, радію, коли середня донька досягає високих результатів у спорті, старша наполегливо отримує вищу освіту. Усі вони стали дуже дорослі. Навіть самі приїжджали в Харків, коли чоловік поранений був. Я дуже ними пишаюся. Однак не хочу залишати їм цю війну. Мрію, щоб мої діти жили у вільній та незалежній Україні і це моя довгострокова мета», – поділилася жінка.

    Нещодавно Аню нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». Але захисниця відзначає, що не заради  нагород вони тут, а боряться за Перемогу.

    «Надійний тил – то надзвичайно важливо. Скільки потреб ми закриваємо завдяки людям, не передати. Тому тільки разом зможемо зламати хребет орді. Треба зібрати всі сили в кулак і триматися, іншого шляху немає», – прокоментувала захисниця та закликала небайдужих поповнювати ряди ЗСУ. 

    Нагадаємо, що раніше ми розповідали історію криворізької військової Людмили Усенко, яка втратила чоловіка через хворобу, застала велику війну у Маріуполі і так не побачила внука.

    Теги
    • #кривий ріг
    • #війна
    • #історія
    • #зсу